Віталій Козловський

Віталій Козловський | Новини | Фото | Медіа

Організація концертів – 093-726-31-29

У гонитві за майбутнім

Моя свідомість з дитинства була спрямована на творчість. Можливо я не усвідомлював цього сповна: що я є творчою людиною… Але я ніколи не уявляв, щоб мистецтво йшло якось окремо від мого життя. Мої смаки та переконання склалися на основі того, що творити – це є щастя життя. Зараз пригадуючи і дитинство, і школу, і перші роки університету, я розумію, як нестандартно я спостерігав усе довкола.

Дитинство під сонцем

Багато моїх друзів стверджувало, що їхнє дитинство не було яскравим, воно було звичайним… Я не можу сказати що мої дитячі роки були над щасливими, але знаю точно – вони були особливими!!! Хоча моя сім’я не була заможною і я не міг подорожувати екзотичними країнами. Ніяких неймовірних пригод зі мною не траплялося. Особливим було те, як я пізнавав світ і вчився бути з ним на Ти.
Я народився 6 березня 1985 року у м. Львів. Дитинство подарувало мені найперші яскраві спогади. Його образи, лагідні та барвисті супроводжують мене і сьогодні. Мені приємно згадати як взимку я маленьким катався на санчатах. Вони в мене були „наймодніші”, нехай не чим по суті і не відрізнялися. Хіба що не алюмінієві, а залізні зі спинкою, і тягнути їх угору мусив десь із півгодини!!! Такі важкі вони тоді були для мене. І справжнім щастям було, коли кататися зі мною йшли сестра чи батько, та вивозили санчата замість мене.
Пригадую літні ранки, коли прокидався сам, без чиєї не будь допомоги. Вибігав зрання на вулицю, коли ще лише підтягалися люди, щоб йти на роботу, коли на дворі більше нікого не було, а під ногами рясніла роса. Пам’ятаю, як крізь віття дерев, пробивалося сонячне світло і лягало маленькими острівцями на асфальті. Як я тата просив їхати тролейбусом на базар, знаючи, що він обов’язково купить мені щось смачненьке. Як бігав з однолітками по сусідніх городах в пошуках скарбів чи зеленого агруса та малини, як весело було грати у піжмурки в забороненому дорослими підвалі будинку… Мама ж працювала бухгалтером, була такою собі бізнес-вумен, і не могла знаходитися часто з нами. А тато якось примудрявся піти з самого рання на роботу і повернутися ще до обіду. Напевне він робив це задля нас із сестрою. Хоча і мати я розумію, бо в неї було справді дуже багато роботи. Вона була строгою, і ніколи не змінювала свого рішення. Якщо вона вела мене в дитсадок, то лише там я і міг опинитись. Якщо ж я прокидався, і бачив, що мама вже пішла, а вести у садок мене має тато, то починав складати уголос цілі трактати на тему, чому мені краще залишитись вдома. Звісно мені вдавалося розжалити батька, і я прогулював, чого мати ніколи не дозволяла. У мами ж було все чітко за розкладом. Кожна людина живе у своєму темпі, із своїм баченням світу. І я сподіваюся, що моя сім’я розуміє мою потребу працювати, творити. Так само, як я завжди намагався ставитись із розумінням до маминих справ.

Звідки була мрія

Великою подією для мене була поява програми „Утренняя звезда”. Я просто був у шоці! Ще до того я у дитсадку на біс виконував пісні моїх улюблених груп „Комбінація”, „Любе”, „Кармен”. Відчував справжню насолоду, коли мені починали аплодувати. Це були миті, коли я осягав наскільки це мені потрібно: співати… Пам’ятаю, коли ми з сестрою брали дезодоранти замість мікрофонів, і під музику магнітофона влаштовували один-одному концерти!!! А в першому класі нам, дітям, поставили дуже простий танок, у мене виходило краще за інших. Але це неважливо. Набагато значимішим є те, що я насолоджувався і відчував рух і ритм, і серйозно прагнув потрапити на конкурс „Утренняя звезда”. Я і не потребував, щоб мене підштовхували до чогось дорослі. Я сам знав, чого хочу і усвідомлював, що НІХТО НІЧОГО ЗА МЕНЕ НЕ ЗРОБИТЬ. Сам почав розшукувати різні колективи, записався на танці, у хор. Треба віддати належне: спочатку я все ж таки став займатися танцями, але вже трохи згодом зрозумів, що спів для мене – найважливіше. При шкільній студії займався хореографією недовго. Ну що мені було робити там?! Виходило класно, але мені з того було не цікаво. Отож я пішов до колективу, який вимагав більшої віддачі. І хоча майже до сьомого класу ніяких виступів не проходило, але я постійно був чимось зайнятий. Я дуже вдячний своїм батькам, що давали мені свободу вибору, піклувались, цікавились і не заважали!!!
Згодом, програми „Утренняя звезда” не стало, а бажання вийти на професійну сцену залишалось, яке згодом переросло у мрію!!!

Школа і те, чим вона стала для мене

Моїм першим хітом стала пісня „Я піду в далекі гори”, яку я виконав на шкільному вечорі. Увесь хор у мене був за бек-вокал. Тоді я вперше зрозумів, що таке виконувати хіт, і як це чудово! З того часу мене у школі нерідко наздоганяли чиїсь поклики: „ Я піду в далекі гори!!!” Сьогодні я часто задумуюсь: хіба ці голоси належали комусь?
Навчання мене не цікавило настільки, як творчість. Частенько я був режисером постановником усіляких вечорів у школі. Як казала моя вчителька з української мови Леся Ігорівна: „Віталіку, вчитися ти хотів не сильно, та сказати, що не міг не можна. Вчився ти іншому, кращому, добрішому, милішому – співати. У тим радував душу і слух не тільки мені… ” Я пригадую, що сидів за третьою партою біля вікна, і якщо не спостерігав за подіями на вулиці, то малював у зошитах…
„Зірковий статус” у школі я підтвердив піснею „Ой, летіли дикі гуси”. На мене дивилися із захопленням і не переставали до певного часу говорити про мій голос. Але потім звісно все забулося… Аж до 2000-го року, коли в школі відбувся конкурс „Красень – 2000”. І я виграв. Тоді вже всі дівчата ставали шеренгою у коридорі і передавали навпошипки одна одній: „То він… То він! То ВІН!!!  Я побачив, що на мене реагують інакше… Не так як на усіх. Я не знав як поводити себе… Як тільки чув такі насправді приємні речі, не міг придумати нічого кращого, ніж опустити очі в підлогу і йти-йти-йти до свого класу. Іноді я навіть на перерви не виходив. То ж я не порадую вас історією про гидке каченя. Мене помічали завжди. Інша справа: я не знав ЩО З ЦИМ РОБИТИ.

Життя у мареві майбутнього

Аналізуючи своє життя до сцени, я розумію тепер, що жив лише маревом майбутнього. Воно не полишало мене. Жило у середині жагучим передчуттям. Багато куди я думав поступати: на вокал, хореографію, театральне мистецтво.. На останнім вважав, що зупиню свій вибір. Бо триматись на сцені убачав також дуже важливим для себе, точніше для свого майбутнього. Часто сперечався з батьком, який хотів щоб його син йшов до військового Вузу, але я виявився стійкішим!!! Перед вступом так і не зібрався, як усі нормальні люди, займатись із репетитором. Все думав: куди ж піду? І так якось вийшло, що я зупинився на журналістиці. Місяців зо два до вступу сів за підручники, і без чиєї-небудь допомоги склав іспити. Ще радіснішою подією, опісля, стала для мене довгоочікувана поїздка на фестиваль „Таврійські Ігри”. Для мене було дуже важливим перебувати там, не просто як для хлопця, який вирішив навчатися на журналіста, а як для майбутнього артиста. Я відвідував усі прес-конференції. Слухав як і про що говорять вже відомі артисти. Дивився на них насамперед як на людей творчих, у яких можу чомусь навчитись. Усі прес-релізи марав якимись нотатками, складав їх до купи, і користувався з них ще довго. Аж поки усе потрібне не відклалося на рівні підсвідомому… І ще тоді я вірив, що колись сам приїду на фестиваль, і вийду на його сцену, так воно і сталося!

Київ у моєму житті

Із Києвом мої стосунки складалися поступово, природно, так, як має бути. Пам’ятаю вийшов наказ, що діти до 17 років можуть подорожувати залізницею в межах держави безкоштовно. І я став постійно приїжджати до столиці. Хоча мені зовсім не було чого робити тут. Хіба що прийти до родичів погостювати. І дивно те, що мене тягнуло до Києва, а жити завжди мріяв у Львові. Особливо часто я почав приїздити сюди, коли втікав від того життя, що склалося у мене в рідному місті, від першого кохання, що вже проходило. Я був на грані. Самотність у мегаполісі стала для мене ліками. Я відчував рух, подих столиці. Розумів: мені поки що нема чого тут робити. Але вірив і пообіцяв собі: „Якось я приїду, щоб бути у вирі всіх подій!”

Кохання у моєму житті

Відносини із дівчатами це звісно окрема тема мого життя. Найперші найсвітліші почуття з’явилися у мене до однокласниці в першому класі. Я підходив до неї на перерві брав її обличчя у долоні і казав: „Ти найкраща у моєму класі!” І вона відповідала мені тим самим. Це було радісно, по-дитячому, але так щиро!.. Дуже рідко коли люди можуть говорити одне з одним так, як ми говорили тоді. З часом люди набувають якихось дурних переконань, комплексів, їм постійно за щось соромно! А дітям не соромно ні за що. І коли журналісти кажуть довідавшись скільки мені років, що я ще дитина – вважаю це за комплімент. Бо бачити і розпізнавати у житті ще щось окрім роботи: пташиний спів, сонце, свято, миті що були і є – це щастя. Я втікаю від сірості буднів, бо вона псує мене.
Потім у 11-ому класі я зустрів дівчину, з якою у нас були однакові інтереси: музика. Я жив лише тим, що можу співати. І її помітив лише тоді, коли мені вказали, що й вона співає. Ми зустрічалися з нею два роки. Я ще навчався у школі, а вона вже була студенткою. Але нам було про що поговорити. З нею першою я відчув наснагу життя. Я зазнав з нею щастя, справжню силу почуття. А згодом – поразку… Її ревнощі зруйнували наші стосунки. Кохання, що було у мені перетворилося на ненависть до неї і до себе за те, що ненавиджу її. Але нині я вдячний за все, що з нами сталося. Навіть за те, як погано я себе почував. Це був досвід і мій, і її. Сьогодні ми зрозуміли, що з нами коїлося, і стали друзями.
Мене врятувало інше кохання. Яке до речі з’явилося лише через один рік. Ця людина надихала мене. Але вона ніколи не знаходила на мене часу. Я спав з її фотографією під подушкою. І прокидався щасливим, якщо мені снилося, як я розмовляю з нею. Тоді, лише від цього, мені ставало байдуже до всього світу. Мені нікого й нічого не було потрібне. Але єдине, що між нами з нею лишалося, це моє кохання.
Нарешті почалося те, що відбувається зі мною до сьогодні. Те, про що я так давно мріяв, і продовжую мріяти цим життям. Мрії – це плани Бога стосовно нас… І коли я став вже не просто Віталі