Наталка КАРПА: «Коханий сказав мені: «Переступаєш поріг дому – і жодного шоу-бізнесу. Тут у нас – сім’я»

Її життєрадісності і працьовитості можна лише повчитися. Наталка Карпа «запалює» як на сцені, так і поза нею. Пісенна кар’єра цієї співачки розвивається стрімко та впевнено. Паралельно Карпа взялася за виховання нового покоління українського шоу-бізнесу – у її продюсерському центрі сценічними азами оволодівають гурти Glamour, «Шоколадка», співачка Мія… Ця розмова кореспондента «ВЗ» із заслуженою артисткою України Наталкою Карпою – про її дитинство, містику, особливості українського шоу-бізнесу та чоловіка, який підкорив серце співачки.

– Наталю, ти народилася у Добромилі – місті, овіяному легендами, містикою… Цьому місту сучасні письменниці Галина Пагутяк та Галина Вдовиченко навіть присвятили свої романи. А що тобі запам’яталося з дитинства?

– З дитинства пам’ятаю легенди, якими обріс Замок Гербуртів. Вважалося, що у цьому замку є двері, які з’єднують минуле й майбутнє, – таке собі задзеркалля, через яке можна потрапити в іншу еру. У дитинстві багато фантазувала на тему мандрівки у часі. Добромиль для мене досі не перестає бути рідною місциною. У цьому місті не тільки народилася, а й проводила у дитячі роки чи не всі канікули. Любила їздити до бабусі з дідусем, маминих батьків, причому набагато більше, ніж до татових батьків – у мальовниче село Під’ярків Перемишлянського району. У Добромилі у мене була улюблена подушечка-сонечко. Як тільки приїжджала, з порога запитувала: «Дідусю, де моє сонечко?» – й бігла обіймати його. А ще любила там спати у холодній кімнаті. Усі кімнати добре опалювалися, лише одна була холодною. Нагрівала біля п’єца подушку – і гайда у ліжко, під перину. Незабутні дитячі спогади! Загалом була спокійною дитиною, чемно й багато вчилася, навіть будучи у бабці та дідуся.

– Які стосунки складалися у тебе в дитинстві з молодшою сестрою Юлею, яка зараз є однією з учасниць гурту Glamour?

– Між нами – шість років різниці. У дитинстві, пригадую, було кілька бійок – із подряпинами, вирваним волоссям… Та всі непорозуміння зникли, як тільки почали дорослішати. Між нами ніколи не було конкуренції – лише щира сестринська любов та взаємопідтримка. У спільній сценічній справі, щоправда, не без робочих моментів (сміється. – Г. Г.).

– У тебе – дві вищі освіти: медична і філологічна. Хоча з дитячих років ти відвідувала пісенні студії, гуртки…

– У мене – мудрі батьки. Вони ніколи не наказували мені, що робити, а вчинками чи ненав’язливими розмовами підштовхували до мого власного рішення. Мама, наприклад, нерідко казала: «Поглянь на свого тата – музиканта. Це ж така несерйозна професія, заробітки нерегулярні. До того ж у творчих людей – часті депресії. А ти у мене – розумна дитина. У тебе має бути достойна професія». У школі мені легко давалися хімія та біологія, тож вирішила спробувати вступити у медичний університет. Цей вуз дисциплінував, зробив обов’язковою. Треба було багато вчитися – мала бути сімейним лікарем. Щодо філології, то це була уже друга вища освіта, яку здобувала паралельно протягом кількох років. У мене була унікальна викладачка української – вміла зацікавити своїм предметом.

– Але сцена все одно залишилася для тебе поза конкуренцією…

– Як банально це не звучало б, не уявляю свого життя без сцени. Ще будучи дитиною, йдучи з нотним станом у Львівську музичну школу №3, думала: «Колись проїжджатиму тут на власному авто і буду тоді відомою співачкою». Тепер, коли проїжджаю повз свою колишню музшколу, не без сентиментів згадую дитячі мрії. До речі, не знаю, як пояснити, але нерідко передбачаю майбутнє – наперед знаю, що буде. Міцний зв’язок у мене з мамою та дідусем, її татом. Відчуваю, чи мамі зле, чи добре. А коли дідусь помирав, прокинулася вранці від того, що десь на підсвідомому рівні чула удари. І вони усе стихали… За чотири хвилини мені зателефонували і сказали, що дідуся більше немає…

– Сцена, кажуть, – наче наркотик…

– Так, порівняла б залежність від сцени із наркотичною. Якщо раз спробуєш вийти на сцену – відмовитися від цих відчуттів уже нереально. Ловлю кайф від того, що роблю. Для мене важливий результат. І навіть тоді, коли щось не вдається, запалююся ще більше, входжу в азарт: «Я зможу це зробити!». Настільки втягнулася у професію артистки, що не можу зупинитися. Інколи мене засмучує те, що стільки справ, а я не все встигаю.

– Останні п’ять-шість років активно виходиш на київський шоу-бізнес…

– Вже на тому етапі, коли у Києві мене більше не плутають з Іреною Карпою… У професійних колах столиці добре зарекомендувала себе. І пісні мої – впізнавані.

– Що тебе дратує в українському шоу-бізнесі? Мені чомусь видається, що ти не надто у захваті від усіх тих гламурних світських тусовок…

– Кілька років тому один відомий український режисер сказав мені, що на вечірках артисти працюють, тому треба одягати на себе тугий корсет, гарне взуття, малювати яскраво губи – і усміхненою виходити в люди. І так – з вечора у вечір. «Чи готова ти до такого?» – запитав у мене. На перших порах, коли у Києві почувалася не у своїй тарілці, мене усі ці тусовки напружували. Та з часом, коли почала почуватися вільніше, коли обросла колом спілкування, до виходів у люди з’явилося суто робоче ставлення.

А щодо того, що мене дратує у нашому шоу-бізнесі, то, мабуть, ніколи не змирюся з тим, що у музиці, на телебаченні Україні потрібні дурні, глупі, смішні, примітивні, вульгарні ведучі і їхні співбесідники. Недавно мене запросили на один із всеукраїнських каналів. Перед ефіром прямим текстом сказали: «Наталко, ви – дуже красива, кмітлива, інтелектуальна, але нам треба така собі вискочка, дурепа…». Ось які типажі українці сприймають «на ура». Ганьба! Зізнаюся, був момент, коли я серйозно задумалася: «А може, переламати себе – і бути на публіці примітивною, дурнуватою блондинкою?». Але ж це буду не я! Вирішила: краще буду підтягувати маси до себе, ніж опускатися до їхнього рівня. Краще плисти проти чистої течії, ніж борсатися у болоті.

– Недавно переглянула твоє найновіше відео «Від мене до тебе», присвячене Скнилівській трагедії. Зізнаюся, плакала… А чи плаче Наталка Карпа?

– Плачу… От через ту ситуацію із «вискочкою» на каналі плакала – ніяк не могла зрозуміти ментальності нашого народу. Сильно засмутила мене недавно й одна людина – довіряла їй, ми працювали разом, а вона несподівано підставила мене. З цього випадку зрозуміла, які вони – дволикі люди…

– Ти настільки активна – і співаєш, і на телебаченні працюєш, і продюсерським центром керуєш… І всюди просто блиск! Мабуть, втомлюєшся, хоча ніколи й не показуєш цього…

– Втомлююся… Але вдома компенсую собі ось це робоче виснаження. Удома я не є лідером. Якою б сильною не була жінка, за порогом дому їй хочеться побути слабкою. Хоча за гороскопом я – Лев, добровільно перекладаю лідерську позицію на свою другу половинку. Інколи беру участь у прийнятті рішень, але зазвичай намагаюся перекинути цю справу на міцні чоловічі плечі.

– Сильній жінці потрібен ще сильніший чоловік…

– Зустріла такого. І зараз з ним воюю (сміється. – Г. Г.). Спершу ми, будучи обоє лідерами і Левами, перетягували ковдру кожен на себе. Та з часом зрозуміли, що, якщо так триватиме далі, нам буде важко – доведеться розходитися… Врешті вирішили вкритися однією ковдрою – і так нам поки що комфортно. Правда, коли воюємо, то воюємо разом і завзято – усе по квартирі літає… Але й так само віддано любимося (сміється. – Г. Г.). Такі ми обоє шалені. Я, треба сказати, – постійна жінка. Деякі мої колежанки міняють бой-френдів раз на півроку. Я ж роками живу з одним чоловіком. І продюсер у мене протягом десяти років незмінний – Ярослав Степаник. Хоча інші продюсери неодноразово пропонували мені співпрацю.

– Розкажи історію свого теперішнього кохання…

– З цим чоловіком познайомилася давно, але романтичні стосунки між нами десь років із три-чотири. Познайомившись ще на початках моєї пісенної кар’єри, ми лише зрідка зідзвонювалися – вітали одне одного зі святами. А потім доля звела нас у час, коли у нього були життєві проблеми, депресія… Я мінімально витягла його з цього стану. Але, будучи розлученим чоловіком, який сам виховував дочку із чотирирічного віку, він обережно починав нові стосунки. Якось навіть сказав: «Наталко, вибач, але ти, напевно, не моя жінка». Мене це вибило з колії, у горлі став клубок… Та вже наступного дня він зателефонував і вибачився. «Знаєш, – каже, – сказав тобі ці слова – і наче втратив все на світі… Ти пішла – і в мені щось обірвалося…». Так ми почали усе спочатку.

Між нами – різниця у 15 років. Хоча мало хто на око це визначить. У цього чоловіка я багато чого навчилася. Наприклад, того, що словами справи не робляться – лише вчинками. Він – трохи філософ.

– А за професією?

– Колишній спортсмен. І зараз його професія пов’язана зі спортом. Він любить цю справу.

– А як коханий ставиться до твоєї пісенної кар’єри?

– Це для нас непроста тема. Він не розумів і не розуміє шоу-бізнесу як такого. Якось навіть сказав: «Переступаєш поріг дому – і жодного шоу-бізнесу. Тут у нас – сім’я». Хоча за моєю кар’єрою тишком-нишком стежить. Відкрито не показує цього, але хвилюється за мене. Не розуміє моєї шаленої зайнятості, численних поїздок. Цього літа йому врешті вдалося витягнути мене на відпочинок – гарно провели час у Хорватії.

– Плануєте узаконити свої стосунки?

– Штамп у паспорті для мене не надто важливий, тому не горю бажанням будь-що вийти заміж. У цьому контексті я більше думаю про те, що хочу достойного, розумного батька для своїх дітей. І останнім часом усе частіше задумуюся про материнство…

– У суботу, 14 серпня, у тебе день народження. Як святкуватимеш?

– У дружньому колі – зі своїм колективом. Зробимо, мабуть, таку собі пікнік-party. Наступного року буде ювілей, тож святкуватиму гучніше. Скажу чесно, боюся цифри «30»…

Розмовляла Галина ГУЗЬО.

За матеріалами газети “Високий Замок”

Фото прес-служби Наталки Карпи.

Також читають: