Олександр Ксенофонтов: «Не бачу себе зіркою»

Як належне цю «сенсаційну» звістку сприйняли лише ті, хто знав про музичне минуле Ксенофонтова – на початку 1990-их він був лідером гурту «Клуб шанувальників чаю» (Tea Fan Club або TFC). Разом із ним тоді успішно музикували бас-гітарист Олег (Джон) Сук та гітарист Володимир (Влад) Дебрянський. Хлопці були зірками альтернативних фестивалів «Вивих» та «Червона рута». І ось минуло два десятки років – і ця трійця знову об’єдналася у «Клуб шанувальників чаю». «Відроджені» «чайники» уже презентували кліп на пісню Give me a scream (українська версія – «Дай мені крик»; усі пісні TFC виходитимуть на двох мовах). На підході – другий сингл. А у перспективі – цілий альбом. Про повернення до музичних витоків – розмова кореспондента «ВЗ» із незмінним фронтменом «Клубу» Олександром Ксенофонтовим.

– Сашко, що спонукало відродити «Клуб»?
– Не назвав би це відродженням, радше – триб’ютом, себто присвяченням. Музиканти, які грали у «Клубі шанувальників чаю», 20 років потому зібралися і почали записувати нові пісні. Свого часу «Клуб» був сильним проектом, із потужною, на той час «пробивною» музикою. Та ця музична естетика – арт-рок – із наших теренів відійшла. Вона існує в Америці, країнах Європи, а у нас зникла. Тож припинив своє існування і «Клуб». Кожен із музикантів пішов своїм творчим шляхом (Олег Сук грає у гуртах «Мертвий півень» та «Горгішелі»; Влад Дебрянський виїхав у США, де співпрацює з відомими джаз- та поп-проектами, випускає власні інструментальні альбоми. – Г. Г.).

У 2006 році на горизонті із старою-новою музикою з’явився Олег Іванович Сук, один із найкращих музикантів України, і почав переконувати мене, що її потрібно записати. У мене на це не було ані часу, ані можливості. Але Джон – хитрий: підключив до справи Влада Дебрянського, який після розпаду «Клубу» умотав в Америку, де став одним із топових гітаристів. Так на мене почали тиснути уже двоє – Джон і Влад. У 2008-му я таки записав кілька музичних заготовок і думав, що на цьому усе й закінчиться. Але… Хлопці знайшли найбільш ефективний метод – підключили Руслану. І «дотиснули» мене. Записав дві пісні, але сказав, що першу композицію даємо на радіо інкогніто – так, щоб ніхто не знав, хто це грає і співає. І якщо ця музика «виживе» самостійно – писатимемо альбом, зніматимемо кліп. На диво, пісня почала «розкручуватися» без жодного впливу з нашого боку.

– Що грає «Клуб шанувальників чаю» розливу 2010 року?
– Наша музика змінилася. Це – поп-музика. Але не в українському, а у світовому розумінні. Це свіжа, нова музика – від досвідчених музикантів.

– Зібравшись знову у групу, відчуваєте певну ностальгію за часами зародження української музики?
– Ностальгію – ні, а от певний сентимент до того часу є – до того, що музика, яку ми колись грали, збирала повні зали. Зараз про таке можна тільки мріяти…

– Коли легше було вивести групу на комерційні рейки – тоді чи тепер?
– Та тоді й комерції як такої не було. Хоча і зараз не ставимо за мету робити комерційну музику. Такою вона може стати сама – якщо житиме, якщо її слухатимуть. А робити тури, виступати на «корпоративах» – не наша естетика. Можемо дати концерт раз на півроку – і нам цього буде достатньо. Ми – самодостатні люди, музиканти. Погоні за «розкруткою» не буде.

– Не повірю, що не застосуєш до просування на музичний ринок TFC свого продюсерського таланту…
– Застосую… Але навряд чи робитиму це за типовою шоу-бізнесовою схемою. Я, як і хлопці, у неї просто не вписуємося.

– Не від одного музиканта чула, що, взявшись за кар’єру Руслани, Олександр Ксенофонтов «закопав» власний вокальний талант. Мовляв, такого тембру голосу, як у нього, більше не було ні у кого та й немає досі…
– Руслана – це наполовину я. Що не вдається їй – вдається мені. І навпаки. Щодо тембру мого голосу, то голос у мене – справді дуже слухняний. Вільно володію ним і легко передаю почуття, відчуття. Але я «не закопував» свого таланту. У мене немає наркотичної залежності від сцени. Не бачу і ніколи не бачив себе зіркою. Не женуся за сценою і не живу заради неї. А все, що роблю, роблю заради реалізації власних творчих задумів, бажань. Якби відчував, що вокалістом TFC може бути хтось інший, – наполягав би на іншій кандидатурі. А так – розумію, що найкраще, як це нескромно звучить, імпровізувати біля мікрофона під цю музику можу сам. Тому й заспівав. І це було рішення продюсера.

– Усі ці роки ти, може, підпільно співав?
– Щоразу, коли Руслана на сцені, моє горло працює. Удома співав. Бо голос – як інструмент: якщо ним довго не користуватися, перестане працювати.

– Руслана – перший критик твоєї співочої творчості?
– Так, і критик, і радник. Критикує потужно, але об’єктивно.

– А Руслана не ревнуватиме тебе до сцени?
– Та ні. Вона ж сама причетна до мого виходу на сцену. Їй важлива моя творча самореалізація.

– А чи не пригнічує твоє чоловіче «Я» той факт, що усі зараз говорять: «Чоловік Руслани заспівав»? Мало хто знає, що у проекті Руслани насправді перша скрипка – це ти…
– Абсолютно не пригнічує. Це штучне протиставлення двох проектів. Руслана, на відміну від «Клубу шанувальників чаю», – мегапроект.

– Інтернет гримить, що ваш Влад – новий бой-френд відомої української світської левиці, екс-дружини адвоката Сергія Власенка Наталії Окунської. Це – піар?
– Ні, вони справді знайшли у Києві одне одного…

– І «на десерт» – який чай любиш?
– Найбільше люблю не чай, а трав’яні настоянки – із липи, ромашки…
  wz.lviv.ua
navsi100.com
musiclviv.org.ua

Також читають: